1939-1945. «Пам’ятаємо. Перемагаємо» «Ніколи знову» - ці слова стали гаслом обох пам’ятних днів 8 та 9 травня, починаючи з 2015 року.  Саме в цей рік Україна змінила формат святкування Дня Перемоги у рамках ухвалення пакету законів про декомунізацію. Відповідно до Указу  п’ятого Президента України П.О. Порошенка підписаного 2015 року метою відзначення 8 травня є "гідне вшанування подвигу українського народу, його визначного внеску в перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні та висловлення поваги всім борцям проти нацизму", 9 травня відзначається  як День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

   В радянські часи існував міф, що СРСР самостійно, без допомоги, переміг у Другій світовій війні нацистську Німеччину. Тому визнати, що українці та армії західних країн здобували перемогу над нацизмом, радянська пропаганда не могла. Замість того, щоб ушанувати честь, гідність та відвагу загиблих воїнів та жертв серед цивільного населення по всьому світу, Радянський Союз, а нині – його спадкоємиця Росія – влаштовували і вшановує  паради, веселилися  та раділи міфічній перемозі.

   Як свідчать факти, Україна (не тільки серед колишніх радянських республік, а й з усіх країн світу) зазнала найбільших втрат за роки Другої світової війни. Український напрям на Східному фронті був головним. На ньому протягом війни було зосереджено від 50% до 70 % дивізій Вермахту. За різними оцінками, в Україні загинули від 8 до 10 мільйонів людей, з них цивільного населення - близько 5 млн, 2,2 мільйона було вивезено на примусові роботи до нацистської Німеччини, 10 мільйонів втратили притулок. На цілковиті руїни було перетворено понад 700 міст та селищ міського типу, майже 30 тисяч сіл.

   Трагедія Українського народу в роки Другої світової полягала ще й в тому, що на час початку війни він був розділений між кількома державами. Українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За панування над Україною воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння намагалася продемонструвати на наших землях прихильність до українства. Однак єдиним справді українським суб’єктом у роки війни був визвольний рух – передовсім, Українська повстанська армія.

Друга Світова трагічно пройшлася по долях мільйонів українських сімей. З кожним роком все більше і більше відходить від нас її учасників і тому зараз, як ніколи , дуже важливо зберегти в кожній українській родині пам’ять про свої рідних, які брали участь в цих подіях.

   Учні 21 історико-філологічної групи долучилися до проєкту Українського  інститут національної пам'яті «Українська Друга Світова» та акції «Родинні історії війни». Вони дослідили  та провели онлайн години спілкування серед учнів 8 та 9 класів. Маменко Назар, Різоль Марта, Омельчук Анастасія та Вернудін Кирил розказали ліцеїстам про подвиги українців у цій війні та поділилися своїми родинними історіями (онлайн година спілкування). Марія Бабінчук, Олександра Шулежко, Людмила Павличенко, легендарні  Василь Петров, Олексій Берест  та Іван Кожедуб – це лише невеликий перелік тих прізвищ наших Великих  українців, які прозвучали з уст наших учасників. Але особливо зацікавило наших менших друзів власне родинні історії. Не залишились байдужими до трагічної долі прадідуся Маменка Назара Нижника Павла Михайловича, який 18 річним юнаком пройшов складними шляхами війни. Брав участь в боях за визволення Лівобережної та Правобережної України, а також Бухареста, Будапешта, Відні, Чехословаччини. За участь у військових операціях  отримав 2 ордена Червоної Зірки, медаль «За бойові заслуги» та інші нагороди. Але, повернувшись на своє рідне Поділля, висловивши свою власну думку про роль КПРС та відмовившись вступати до її лав, був позбавлений всіх нагород і  відправлений в сталінські табори.

Трагічною долею стала війна і для прадідуся Омельчук Анастасії Рихтика Євгена Івановича, який разом з батьком Рихтиком Іваном Яковичем, приписавши собі декілька років, пішов на фронт. Дійшов у складі артилерійських військ до Польщі і загинув у віці 20 років.

   А ось дослівна розповідь Різоль Марти:

«Федір Карамаш, мій двоюрідний прадідусь, був шостою дитиною у звичайній селянській сім’ї. На ті скрутні часи голодомору  було майже неможливим зберегти дитині життя, тож було прийняте рішення (єдине безкомпромісне) віддати Федора до дитячого будинку, не дати йому померти з голоду. Після випуску, він відновив спілкування з родиною  та поступив до воєнного училища.  На початку війни його було  мобілізовано  до гвардійського  полку, який пізніше увійшов до новоутвореного у 1943 році 1 Українскього фронту. Федір брав участь у Київській наступальній операції. 6 листoпада, звільнивши Київ від німецьких загарбників, у 1943 - 1944 роках взяв участь у  Житомирсько-Бердичівській, Корсунь-Шевченківській, Рівненсько-Луцькій, Проскурівсько-Чернівецькій   та  Львівсько-Сандомирській операціях. 

   У січні-березні 1945 війська фронту провели Сандомирсько-Сілезьку, Верхньо-Сілезьку, Нижньо-Сілезьку наступальні операції, у ході яких було звільнено південь Польщі. Нажаль, під час битви за Берлін  у квітні 1945 року Федора було вбито. Він так і не побачив мирного неба над головою. 

Олена Карамаш, сестра Федора, також постраждала від німецьких репресій. У 1942 її було насильно вивезено до Німеччини на промислові роботи, під час яких вона зазнавала нелюдських страждань. Після перемоги у війні, замість того, щоб повернутися  до рідного Києва, Олену було депортовано до Сибіру, звинувативши  у зраді Батьківщини. Такою  жорстокою та деспотичною була політика Сталіна стосовно остарбайтерів. 

Мій прадід Йосип Соловей, безпосередньо не брав участі у військових битвах, проте всі роки війни на вантажному  автомобілі возив зброю на фронт. Загинув, підірвавшись на ворожій міні. 

   Ці декілька історій  вкотре нагадують нам, якою жорстокою була та війна і сталінська система, та   як важливо вшановувати пам’ять наших визволителів. Кожен п'ятий українець загинув під час Другої світової війни, тож закликаю кожного з Вас - запитайте у батьків про історію Вашої родини для того, щоб ніхто не залишився забутим.