Чорним дзвоном Чорнобильське лихо,

Горе в спогаді вічнім живе,

Стільки років, а біль виє тихо,

Попіл згарищ на серце кладе.

Чорним дзвоном дзвенить громовиця,

Небо заревом лиже вогонь,

Схаменіться, цей жах вам не сниться,

Криком звіра торкнеться до скронь.

Як людину людиною звати,

За якою крокує біда,

Скільки горя нам треба пізнати,

Щоб розквітла свята ця земля...

   Знову зійшла на Україну благословенна весна, як і багато років тому вкрилася земля черешневим цвітом.

Але знову, як і тоді, Україна у вогні, роздирає душу пекельний звір, лиже він життя язиками полум’я, лишаючи по собі чорний попіл згарищ...

   Знову, як і тоді, найбільший ворог, Богом даного світу - ЛЮДИНА.

На жаль, ми не винесли урок, нам виявилось мало смертей і покинутих домівок, що опинились у зоні відчуження, зоні забуття.

   Знову Україна захлинається димом.

Скільки ще біди готова вчинити людина, аби нарешті схаменутись?

    Тужливою піснею лине лелечий клекіт над квітучими садами, які нещадно нищить вогонь..